с.Заруцьке 

    Подорожуючи з міста Глухова на північний схід району, ми знайомимось з історією с. Заруцьке.  В області воно відоме тим, що поряд Заруцький вапновий завод, на якому видобувають високоякісні вапно і крейду.  На території вапнового заводу знаходиться гідрологічна пам’ятка місцевого значення  «Заруцькі джерела»,  яка займає площу 0,8 га. Декілька фонтануючих джерел з крейдяної гори живлять річку Клевень,  притоку Десни,  яка  раніше була глибоководною і навіть судоходною.  В далеку давнину через це село проходив хресний хід з іконою Різдва  Пресвятої Богородиці,  яку кожного року 19 серпня несли до Глухова з монастиря  Глинська пустинь,  а 2 вересня її несли в зворотному напрямку і чудодійна ікона займала своє почесне місце. Чотири літа підряд приїздив до Глинської пустині російський художник Ілля Рєпін, і саме  в  с. Заруцькому  з натури була  написана картина  «Крестный ход в Курской губернии», де зображено фрагмент хресної ходи.        В 1825 році в с. Заруцькому зупинялась дружина імператора Олександра I  Єлизавета Олексіївна.  Її тепло зустрічали  іноки і миряни.  Цариця пожертвувала Глинській пустині  3. 000 рублів.  В наш час село Заруцьке відноситься до Білокопитівської сільської  ради.

 с.Сваркове.

Праворуч пішла дорога до с. Сваркове. Звідки походить назва с. Сваркове? Старожили розповідають, що на початку 17 ст. під час селянського повстання Івана Болотникова та війни Росії з шведами при Мазепі  поблизу села йшли кровопролитні війни. Ці бої в народі називались „сварки”, що і  дало назву селу.  Інші стверджували, що село було поділено на дві частини - «Загребельки» і « Соплинівка»,  які ворогували                    (сварились) за луки для випасання худоби, тож звідси і пішла назва села. До нашого часу говір людей однієї  частини села відрізняється від іншої.  В 20-х роках ХХ ст. село за державними записами називалось Сварки,  Сварків, і  тільки з 30-х років почало називатись Сваркове. В 1718 році гетьман Іван Скоропадський подарував село Сваркове племіннику своєї дружини Якову Марковичу, генеральному підскарбію військової канцелярії.  Яків Маркович був людиною освіченою, знав єврейську, латинську мови та вивчав французьку.  Займався торгівлею, розведенням коней, мав свій спиртовий завод. В Москву продавав горілку, волів, а звідти привозив шовк, соф’ян, з  Криму – сіль, з Черкас – рибу.  В Сварковому побудував лікарню, де лікувались безкоштовно.  В селі жили три покоління Марковичів. Вони побудували Миколаївську церкву в 1747 році, яка збереглась до наших днів і є діючою, та церкву 12 Апостолів, яка вважалася родинною і була знищена.  Саме Яків Маркович у 1729 році започаткував бібліотеку, яка налічувала 340 книг, і спеціально для якої було збудовано приміщення. Яків Маркович вів «Щоденник», який налічував 50 томів і мав величезне значення для вивчення української історії.  Продовжував цю справу онук Олександр Михайлович,  який видав « Щоденник»  дідуся та створив одну із перших в регіоні школу. В 1848 році в село приїздив  М.В. Гоголь, працював в бібліотеці,  вивчав «быт и нравы украинского  народа».  В той час бібліотека налічувала  близько 1000 примірників. Частково бібліотека була спалена в 1818 році, подальша доля бібліотеки залишається невідомою. Микола Маркович видав «Історію Малоросії» в 5-ти томах.  В 1918 році він відправляє родину до Франції, а потім виїзжає  і сам.  Під час революційних подій було вирішено пана Марковича вигнати, майно розділити між селянами. Було розгромлено прекрасний двоповерховий будинок, де було близько 40 кімнат, велика танцювальна зала і краща в регіоні бібліотека.   Про родину Марковичів з 1918 року по 2001 рік  було нічого невідомо, доки  у село не завітав онук  Миколи Парамоновича Мішель, що живе у Франції.    Воїнам, що загинули у Великій Вітчизняній  війні,  у селі споруджено меморіал. В 1982 році в місцевій школі художник Лисенко Микола Петрович створив краєзнавчий  музей, а на його честь син художника  в 2002 році створив  художню галерею,  експонати якої весь час поповнюються. На території села Сваркове є гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення «Джерела ключі» площею 0, 8 га. Декілька фонтануючих джерел води з добрими смаковими якостями живлять річку Клевень і простягаються на 150 метрів на південь вздовж правого берега річки.  «Джерела ключі» за формою являють собою приямки в грунті шириною 1-2 метри, глибиною 0,2 -0,3 м з руслами в бік річки. Потужність найбільшого джерела 5л /хв.,  температура  води  8 градусів.  

с. Соснівка.

Село Соснівка розташоване в 12 км. від Глухова на північному сході Сумської області,  між річками  Клевень і Обеста.  Територія села межує з територією Курської області Російської Федерації.  З усіх  боків воно оточене хвойними лісами. Звідти і назва – Соснівка.  Перша писемна згадка про село датується початком ХУІІ ст.  Першими  поселенцями  були монахи та втікачі–кріпаки з Курської губернії,  які шукали кращої долі.  В 1708 році Петро1 подарував Крупецьку волость   князю О.Меншикову. Того ж дня великий землевласник подарував братії  Глинської пустині ділянку землі «шість на шість верств», як говориться в  тогочасних звітах.  В грудні 1708 року монахи заснували монастирський хутір, назву якого запозичили від тутешнього струмка – Сучкин хутір, що згодом переріс у  Сучкину Слободу, яка має свою цікаву історію. В 1760 році ця слобода за чисельністю населення досягла статусу  села, яке назвали Шутівка.. Трагічна доля Шутівки: через деякий час вона стала приватною власністю поміщика, який продав село разом з людьми за собаку. Відтоді село знову почало називатися  Сучкина  Слобода.  Але ця назва проіснувала недовго, і згодом село стали називати  Соснівка.             В цьому селі народився А.П.Павловський, автор першої в історії українського мовознавства «Граматики малоросійського говору» (1818р.) та «Словника малоросійського говору (буква А –Б)». Мешканці села брали участь в революційних подіях та захищали вітчизну в роки Великої Вітчизняної війни.  В центрі села встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам (1958р.) і пам’ятний знак на честь 273 –х загиблих воїнів земляків. В селі Соснівка – є ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Сосни» площею 0,5 га.  Унікальні сосни віком  більш ніж 200 років,  висота дерев 25- 32 метри , діаметр стволів 50- 70см.

Монастир Різдва Пресвятої Богородиці Глинська пустинь.

Як і коли  виникла Глинська пустинь ? Це питання  непокоїть не тільки віруючих, а й дослідників старовини.  Вивчаючи богословські видання та періодичну пресу, історики  дійшли висновку, що монастир було засновано в 1557 році.  Основна легенда про заснування  Глинської пустині пов’язана з бджолярами, що заготовляли мед і, обходячи бортні в лісі на одній гіллястій сосні помітили образ Різдва Пресвятої Богородиці. То була Чудодійна Пустинно–Глинська  ікона  розміром приблизно 17 на 20 см. Вона випромінювала яскраве світло і тепло.  На площі невеличкої ікони були три відокремлені зображення, образ праведника Богоотця Іоакима, образ святої Праведниці  Богоматері Анни і святий образ щойно народженого малятка – Пресвятої Діви Марії на руках у няні. У центрі поля ікони зображено служницю, яка мамі Анні подає чашу з водою. Аналізуючи переказ можна припустити, що бджолярі були іноками Путивльського Молчанського  Печерського (Сафронієвського ) монастиря . Так,  як це було серед лісу, вони взяли ікону і принесли в село, але вранці ікона з села зникла і знову була на тій же сосні. Вони знову принесли її в село, але зранку вона була на своєму місці. Один з мешканців села вирішив зрізати сосну і зробив це. На завтра він помер, хоч і не хворів, а з-під коріння сосни потік струмочок кришталево чистої води. Ось на цьому місці, відміченому Божою благодаттю, і стоїть монастир Глинська пустинь. Звідки походить назва Глинська пустинь, достеменно не відомо.   Дослідники монастирського життя пов’язують назву з кольоровими глинами, з яких навколишні мешканці виготовляли керамічний посуд. А можливо тому, що ці землі належали нащадкам Глинських, яких поважали як в Україні, так і в Росії.  Глинські були великими землевласниками,  займали високі посади в царському уряді.  Більше того,  в 1526 р.  Великий князь Володимир Третій Іванович одружився з Оленою  Глинською, яка народила йому сина - майбутнього царя Івана IV Грозного.  А після смерті Василя III трирічного Івана було проголошено царем, і  фактично  Олена Глинська  продовж 1533 -1538 рр. керувала Російською державою.  Дослідники вважають, що можливо хтось із родини Глинських міг бути засновником  Глинської пустині. Такої ж думки і наш сучасник, магістр Богослов’я  Іоан ( Маслов).  Глинська пустинь займала одне з найважливіших місць розвитку духовності не тільки на Україні, а й в Росії.  В монастирі  11 років  жив  Іоан Затворник ( Крюков). Прийшовши  до монастиря,  він спочатку зупинився в будинку для приїжджих, а потім зустрівся з ігуменем Філаретом, отримав благословіння  на поселення та й залишився. Займався пічними роботами. Цілий місяць працював  у місті Глухові. Він був невтомним  працівником, а всі вечори проводив у молитві. Одного разу вилікував одержимого. В 1840 році він був пострижений  і наречений  іменем Іоан. Проживши тут 11 років, зміцнівши духовно, пішов творити духовні подвиги до Святогорського монастиря.        За кілька століть свого існування  Глинська пустинь мала багато благодійників. Перший із них фундатор – князь Михайло Глинський.   Благодійниками були князі,  купці, генералісімуси  і прості  люди.  Наприклад: імператор  Олександр та його дружина Єлизавета  Олексіївна,  сім’я Миколи I. Були також і кілька воєвод Путивльського повіту,  серед яких слід назвати ім’я   Галеніщева – Кутузова. На його кошти в 1826 році іноки  почали будувати муровану церкву в ім’я  Іверської Божої Матері.   Значилось в синоднику  і  ім’я  фельдмаршала і  генералісімуса  російської армії  О.Суворова.    Глинська пустинь славилася своїми старцями. Саме їх високодуховне життя приваблювало велику кількість паломників. Тут знаходили  приют  люди, які зазнали біди і горя, вона стала приютом для сиріт, бездомних, погорільців.      Славилася Глинська пустинь і своєю благодійною діяльністю. Проводилися збори на допомогу бідним, на приюти. Для прикладу, в 1913 р. було роздано 5 пудів хліба, а 1912 р. до лікарні при монастирі зверталось 3570 чоловік. Глинська пустинь по праву вважалась центром духовної  просвіти. Це було ціле місто – монастир.  Тут було  4 церкви, 19 корпусів, бібліотека, де збиралася література релігійного, історичного і світського змісту, була своя лікарня, пральня, пекарня, свічковий завод, книжкова лавка, кузня, водокачка - всього 30 приміщень. На жаль, влада безжально обійшлася з монастирем. В травні 1922 року монастир було закрито, вивезено 211 срібних предметів вагою 11 пудів. Закривши монастир, його було залишено на пограбування.            Після закриття тут був спочатку дитячий будинок, згодом сільськогосподарська артіль, комбінат по виготовленню інвентарю для колгоспу. В 1942 році монастир знову було відкрито. За 20 років закриття дзвіниці і храми були підірвані. З 30 приміщень до 1942 року тут збереглося тільки 6 напіврозвалених будівель, чудом вціліла тільки церква Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господня. Після війни монастир проіснував не довго, в 1961 році його знов закрили, фактично другий раз віддавши на пограбування. На території монастиря розмістили інтернат для хворих.  В 1990 році Глухівсько – Конотопську єпархію очолює архієпіскоп Іонофан,  і завдяки йому комплекс будівель було повернуто церкві. Пустинь починає відроджуватись. В 1997 р. Митрополит Володимир освятив хрест на місті майбутнього храму – часовні  Святих і Праведних  Богоотец  Іоакима  і  Анни на кошти  кролевчанина Івана Шеремеревича. Робота по розпису була завершена в 1999р. Цей храм знаходиться на тому місці, де за  легендою в 16 столітті  з’явилася Чудотворна ікона.  В травні 1997 р. Митрополит Володимир освятив закладений камінь на місці будівництва храму в честь Миколи Чудотворця.  Всі роботи були завершені в 2001 році. Храм побудовано стараннями києвлянина,   віруючої людини Геннадія  Бадко. Комплект ікон для храму написав художник із Харкова.  Лівий приділ розписував  художник із Глухова Руслан  Деревцов.  Деталі дерев’яного іконостасу вироблені глухівськими різьбярами.  На золочення змонтованого іконостасу витрачено 50 кв. метрів сусального золота. На оздоблення храму разом витрачено 200 грамів золота. Підгонку різьбяного рельєфу іконостасу та шліфування його поверхні здійснили також глухівчани: Олександр Маслюк, Іван Коренець, Іван Білевич , Віктор СокІрка , Андрій Котов.   В храмі зберігаються мощі святого Антонія. Восени 1996 року Глинська пустинь набула статусу  Ставропігіального монастиря.  В 1999 році за короткий час з травня по серпень, завдяки старанням народного депутата Андрія Деркача  було побудовано двох”ярусну надвратну церкву в честь Іверської Божої   Матері. Храм освячений блаженнішим Митрополитом Київським  і Всієї України, а також збудовано святий колодязь і дзвіницю над ним. 

сел. Шалигине  

Шалигине – селище міського типу, колишній районний центр, розташоване на річці  Лапузі  за 20 км від Глухова. Засновано наприкінці  XVI початку XVII ст. Назва походить від імені одного з поселенців – Шалигина, який одержав тут земельний наділ за військову службу. У 1757 р. Шалигине перейшло у власність князя Барятинського. Становище селян значно погіршилось, вони  відбували панщину 3-5 днів на тиждень. У 2-й половині ХIХ ст. панщина зросла і фактично становила 5-6 днів на тиждень. В 1855 році в Шалигиному стали до ладу цегельний і цукровий  заводи. Останній було віддано в оренду цукрозадчику Терещенку. В 1918 році в Щалигиному відкрили лікарню при цукровому заводі, яку в 1922-му перетворили в сільську. В селищі діяла Троїцька церква, яка була зруйнована в 30-х роках ХХ ст.     У колишньому селі Кавьонки, яке зараз входить до меж селища, діє Іллінська церква (1889-1906рр), реставрована в 90-х роках ХХ ст.      В Шалигиному під час Великої Вітчизняної війни діяв партизанський загін, який згодом ввійшов до складу партизанського з’єднання під командуванням С.А.Ковпака  і пройшов від Путивля до Карпат. У центрі селища встановлено пам’ятник загиблим радянським воїнам (1955 р).      В 1959 році при укрупненні районів селище Шалигине ввійшло до складу Глухівського району.      В Шалигиному знаходиться пам’ятка природи місцевого значення «Сім джерел», яка відома як крейдяна криниця.             У крутосхил врізається урвище, утворюючи глибоку нішу. Під горою, що обривається прямовисною стіною, майже на 40 квадратних метрів вирує вода. Десятки фонтанчиків б’ють прямо з білого крейдяного дна, з-під підошви крейдяної гори.  Температура води влітку і взимку не перевищує  4 градуси. Криниця не замерзає навіть у найлютіші морози.  Під прозорою водою на дні звичайні камінці, шматочки крейди, які виграють різними барвами у промінні сонця. Скільки ж років диво - джерелу? На жаль, не збереглося  не тільки історичних документів, а і переказів чи легенд про вік криниці. Відомо тільки, що під шаром землі і глини на навколишніх - пагорбах ховаються крейдяні поклади, які залишилися від давніх морів. Можна припустити:  десь під велетенськими нашаруваннями крейди знаходиться коли не море, то якась невичерпна артерія артезіанської води,  що живить диво-водойму. Рішенням облвиконкому їївзятопідохоронуякрідкіснугідрологічнупам’ятку.    

с. Будищі.

Село Будищі виникло в середині XVII ст. Неподалік  на високому пагорбі над річкою Клевень, південніше с.Будищі,  на відстані 28 км від Глухова знаходиться найстаріший в нашій місцевості Глухівсько-Петропавлівський монастир, побудований у стилі українського бароко. Згідно переказів і легенд, монастир Петра і Павла було закладено десь у 30-х роках XIII ст., перед нашестям на Русь монголо-татарських полчищ, коли  Глухів став центром удільного князівства.  Хоч існують припущення, що монастир було засновано значно раніше – у другій половині XII ст. Його фундатором можливо була вдова Всеволода Ольговича – Марія Мстиславівна, яка оселилася в цей час в Глухові і переховувала дітей свого брата Володимира, який зазнав поразки в боротьбі за княжий стіл. Але ця гіпотеза  доки ще не підтверджена, та в офіційних документах  монастир все частіше згадується з середини XII ст. Є свідчення про те, що всі дерев’яні будівлі монастиря  були спалені під час відступу польського війська  в 1664 році на чолі з Яном Казиміром, коли йому не вдалося взяти фортецю Глухів, скинувши на неї 100 тисяч бомб і гранат.  У продовж XII-XIII ст.  монастир був великим землевласником , але після 1756 року земель залишилось значно менше. Первісно монастир Петра і Павла базувався на вершині високого пагорба – Чернеча гора, яка підноситься вище заплави на 40 м. З трьох боків обмежена урвищами, в сиву давнину фортеця вважалася неприступною. В XVII   ст. на кошти графа Михайла Миклашевського було побудовано Михайлівську церкву, споруда була тридільна, триверха, двохярусна з проїздом посередині. У наш час від Михайлівської церкви залишився тільки перший ярус з арочним проїздом посередині. Собор Петра і Павла стояв на східному боці базового  узвишшя. Входи до храму були  з північного та південного боків. Ближче до монастирської брами знаходилася Успенська трапезна церква, також збудована за  кошти М.Миклашевського у 1710 році.  У 90-х роках XVIII ст.  тут було споруджено двоповерховий комплекс келій у стилі класицизму. Він дійшов до наших днів. Пізніше поруч з ним зведено ще кілька житлових та господарських споруд, поставлено кам’яний мур. Багатоголосий дзвін цього архітектурного ансамблю закликав мешканців навколишніх сіл – віруючих і мирян. В погожу днину відлуння дзвону-велета (360 пудів), можна було чути в Глухові та Путивлі.     В 1695-1696 рр до монастиря прибула артіль зодчих на чолі з Матвієм Єфимовим, які і побудували Собор Петра і Павла. Ще рік тривали оздоблювальні роботи – це був красень української культової архітектури. Висота Собору з хрестами  сягала 36 метрів. Собор будувався під наглядом настоятеля Петропавлівського монастиря ігумена, а з 1697 року – архімандрита Димитрія, в миру - Данило Топтало. Саме тут він працював над третьою книгою «Четьї Мінеї», що означає «Житіє Святих». Він любив творчо працювати у Миколаївському скиті, що знаходиться у трьох верстах північніше основних будівель. Тут він і писав свої книги. Збереглася липова алея, яку власноруч посадив Димитрій Ростовський та криниця, яку він викопав. Вода в ній має лікувальні властивості. В 1709 році він раптово помер. За клопотанням ієрархів Малоросії і К.Розумовського його було причислено до Святих Угодників Божих, мощі його нетлінні.       У продовж 1781-1800 років монастирем керував ревний поборник православ’я  Мельхиседек  Значко-Яворський (Матвій Карпович Значко-Яворський). Власноруч написавши скаргу проти утиску православ’я, він сам повіз її до Польщі. Уніати звинуватили його і кинули за грати, а несправедливий суд виніс смертний вирок. Але друзі організували йому втечу. Пішовши у відставку у 84-річному віці, він організував при монастирі Петра і Павла лазарет, де власноруч  лікував мирян джерельною освяченою водою. Помер у  1809 році на 93 році життя. Похований біля південного входу до Собору Петра і Павла, який зруйновано в 1929 році. Очевидці розказують, що Собор з невидимої причини спалахнув, як свічка, і то було страшне видовище.        Усі культові споруди, які були на території Петропавлівського монастиря були знищені в 20-30 роках ХХст.  Собор зруйновано повністю, надбрамну церкву Архистратига Михаїла було розібрано до першого ярусу, в якому залишилась в’їзна брама. А надбрамну  Преображенську церкву, що стояла у другому  пряслі,  знищено повністю. На Чернечій горі залишилось шість житлово-господарських будівель та споруд, кожній з яких близько 200 років, а будівлі Успенської трапезної церкви  та в’їзній брамі – 290 років, двоповерховим келіям – 210. І в наш час вони служать людям. Це визначна пам’ятка минувшини, що займала площу 1 га.     Крім цих визначних пам’яток в селах району існує багато культових споруд різних часів, які тягнуться своїми куполами до неба ніби з’єднуючи його з землею. Вони нагадують нам про те, що в злеті своєї душі  людина повинна прагнути чогось: чистого, світлого, високого.

с. Баничі

В с. Баничі знаходиться ДП «Глухівський кар’єр кварцитів» ВАТ „Запорізький алюмінієвий комбінат” (директор В. Ф. Янчук). Це єдиний завод в Україні, який займається видобутком кварцитів з високим вмістом кремнію. Кар’єр поставляє продукцію Запорізькому алюмінієвому комбінату, Новолипецькому металургійному комбінату для виробництва високосортного кремнію та феросплавів, Сумському НВО ім.Фрунзе – для виробництва вогнетривів.